Спогади про війну 1941 по 1945 року Столярової Маї Тимофіївни

Спогади про війну 1941 по 1945 року Столярової Маї Тимофіївни

Столярова Майя Тимофіївна
Я в Огульцях не родилася. Попала влітку 1942 р. А до цього війна мене застала у Сталінграді (Волгограді). Мої батьки працювали на тракторному заводі. До війни вони працювали на ХТЗ. З початком війни всіх робітників відправили на СТЗ ремонтувати танки.
Коли фронт підійшов близько до міста, то завод було зруйновано німецькою авіацією. Ми з мамою переховувалися в окопі, а потім у погребі, бо окоп було зруйновано снарядом. У погребі було уже сім сімей. Прийняли вони і нас. Батько Тимофій Кузьмич пішов на фронт, що знаходився тут же. В перервах між боями він прибігав до нас, узнати чи живі ми. У листопаді 1941 був день перемир'я , не було жодного пострілу, жодного вибуху, тільки на небі кружляли літаки. Люди вилазили із усіх ям, окопів, погребів, щоб вийти із міста. І ми з мамою пішли на трасу подалі від міста. Дійшовши до траси ми побачили цілу вервечку вантажних критим брезентом машин і німці всіх людей садовили до них. Їхали довго . Що було потім я не пам'ятаю , як ми пішли на берег великої річки, нас переправили в човні тамтешні люди на другий берег річки. Очевидно це був Дон , бо село яке знаходилося там називалась станиця. Там ми перезимували у крайній хаті, що стояла під лісом. Німці ні разу туди не приходили. А весною пішли на залізничну станцію. Там був великий натовп людей, що хочуть їхати до Харкова. Вагони вантажні-телятники. Посадкою керував німець, біля нього юрмились наші люди. Циганська пошта донесла що в білій калитві людей висаджують із вагонів і відправляють на концтабір , де люди , переважно військовополонені , поїли навіть гілки на деревах , не кажучи про траву. Але німець солдатам закрити і запломбувати вагони. І ми поїхали. Люди в вагоні , де ми їхали, сиділи впритул один до одного. Нам з мамою дісталося місце під вікном. Дітей було багато, але всі їхали мовчки, навіть грудні дітки не плакали, малу нужду справляли у консервну банку, виливали у щілину на підлозі. Ніхто не соромився. Ешелон в білій калитві не зупинявся. Так доїхали до Харкова. Ах ось зупинка. Відсовуються важкі двері. Ми в Харкові. Виявляється той німець наказав написати на вагоні ТИФ. Тому наш вагон пропускали без затримок. Це все розказувала моя мама Дейнека У.Д. З Харкова йшли пішки до Огульців до діда Дейнеки Демида Антоновича. Там теж були німці. Пам'ятаю як вони святкували день народження Гітлера. Спочатку вони сіли за святковий стіл у великій хатній кімнаті, а ми сиділи на печі, мама моя, я і тітка Варвара, а бабуся Ольга Сидорівна варила їм кофе . Після кілька чарок німці почали хапати жінок за ноги, щоб випили з ними.
Тоді всі ми по черзі утекли до сусідів, дякуючи що була піч яка мала другий вихід на кухню. Німці горланили пісні всю ніч. Наробили бешкету у хаті, перекинули стіл, розпороли подушки, по викидали у вікно і пір'я  літало по всьому дворі. А прибирав за ними чех на прізвище Малина. Він казав нам, що він цього не робив. Ранком прилетів Радянський літак, скинув листівки рожевого коліру. Одна з них впала біля мене. Мама не дозволяла піднімати бо німці побачать і вб'ють.

Запис 2009 серпень

 Ця жінка патріот свого села вона все своє життя збирала матеріали про село Огульці, і була у неї мрія щоб про наше села узнав весь світ, і її бажання здійснилось, тепер завдяки сайту села Огульці знає весь світ, і  на старість ця людина написала 3 книги про село.
Це історія вулиць села, спогади про минуле, і Слобожанщина села Огульці.

Рейтинг@Mail.ru