Спогади про війну 1941 по 1945 року Шевченко Поліни Єгорівни.

Шевченко (Буцька) Поліна Єгорівна.
Народилася 1927 року.
До війни жили ми, бабуся Олександра Василівна, мама Галина Василівна і батько Єгор Зінович Буцький, на Павленківці. Коли почалася війна, батька забрали на фронт. Тимчасом у колгоспі почалася жнива. Ми з мамою в'язали снопи у полукіпки (30 снопів). Норма була нав'язати 13 кіп або 26 полукіпків. Норму виконували. Всю колгоспну худобу і трактор евакуювали на схід. Трактор вивіз своїм ходом Певний Михайло Васильйович. Німці його не догнали. В евакуації здав трактор, а сам пішов на фронт. Пройшов усю війну, ще й побував на японській війні.
Два роки була німецька окупація. Людям роздали землю на 2 га. Обробляти було нічим, корови в ярми не пішли . Тоді наклали на корову 400 л. молока винести. Німці заставляли на себе робити. Вдома щоб нікого не зосталося , інакше одержиш батога і гнатиме на коні до самого поля.
В нашій клуні німець доглядав пораненого коня . А під мостом ховалися наші солдати п'ять чоловік. Сиділи тиждень. Моя тітка Певна Євдокія Василівна  годувала їх, коли німець ходив напувати коня до колодязя . Вона показала солдатам як втекти. І втекли і ми не знали коли. Крім коня, у німця була корова. Тітка її доїла . Німець дуже любив молоко. Потім він ще і корову забрав.
Мій двоюрідний брат Бобир Петро Васильович зостався з пораненим конем. Вилічив і водив напувати, привів додому. Тут де не взявся німець , підняв шапку на голові у хлопця, а голова не стрижена. Сказав Партизан і застрелив.  Сусіда Карбаня Володимира вивів у двір і застрелив на очах у батьків. На Роївці жив Грицько Карбань безногий.  До війни працював об'їзчиком. Їздив верхи на коні. Сусіди видали його , мовляв , він не давав пасти худобу на межі колгоспного поля. Німці його розстріляли.
У лютому 1943 р. був наступ Радянської Армії і визволили наше село від німців. Бійці були одягнені у кожухи і взутті у биті валянки. Зразу надворі потепліло, сніг розстав, валянки намокли, і наші відступили. Мабуть був такий наказ. Це було буквально одної ночі. Наші появилися тільки у вересні 1943 р.
Коли наближався фронт, німці нас посадили на машини і повезли на передову копати окопи для них на Байрак. Роздали лопати. А з-за Байрака почали бити снаряди , то переліт, то недоліт. Це наші дали знак , щоб ми не копали. Але ми копали , бо заставляли під дулом автомата . Коли наші побачили , що можна уже сховатися в окопі, стріляли уже точніше, тобто лякали німців. Німці ховалися разом з нами. Прибігли в село німці і ми. Тоді німці вигнали всіх людей з Павленківки і Підлук і погнали на Валки, Полтаву. Якщо хтось відставав, то прикладом підганяли підзад. Діти сиділи на тачці. Якщо хтось відказувався, того розстрілювали на місці. А тут в небі закружляв наш літак. З кулемета пустив кулі по боках колони. А ми були не дурні повтікали, хто куди попав. Так ми вернулися додому з мамою і бабусею. Коли німці відступали, то кидали гранати по хатах. Так згоріла Павленківка дотла. Наближалася зима. Збудували землянку і перезимували. Працювали з мамою у колгоспі, який піднімали із руїн. А день перемоги зустріли на роботі. У Минківці відкрили бурти з картоплею для нашого колгоспу, і ми перебирали її. Тут біжить хлопець і кричить : Перемога , Перемога!
Ми всі за лопати і рушили додому. Це означає, що батько прийде з фронту додому. Жду до сьогоднішнього дня. Для мене війна не закінчилась.


Запис 2009 вересень
Матеріал по мотивам із книги "Історія вулиць села" Столярова М.Т

Рейтинг@Mail.ru