Спогади про війну 1941 по 1945 року Шевченко Поліни Єгорівни.

Спогади про війну 1941 по 1945 року Шевченко Поліни Єгорівни.

Шевченко (Буцька) Поліна Єгорівна.
Народилася 1927 року.
До війни жили ми, бабуся Олександра Василівна, мама Галина Василівна і батько Єгор Зінович Буцький, на Павленківці. Коли почалася війна, батька забрали на фронт. Тимчасом у колгоспі почалася жнива. Ми з мамою в'язали снопи у полукіпки (30 снопів). Норма була нав'язати 13 кіп або 26 полукіпків. Норму виконували. Всю колгоспну худобу і трактор евакуювали на схід. Трактор вивіз своїм ходом Певний Михайло Васильйович. Німці його не догнали. В евакуації здав трактор, а сам пішов на фронт. Пройшов усю війну, ще й побував на японській війні.
Два роки була німецька окупація. Людям роздали землю на 2 га. Обробляти було нічим, корови в ярми не пішли . Тоді наклали на корову 400 л. молока винести. Німці заставляли на себе робити. Вдома щоб нікого не зосталося , інакше одержиш батога і гнатиме на коні до самого поля.
В нашій клуні німець доглядав пораненого коня . А під мостом ховалися наші солдати п'ять чоловік. Сиділи тиждень. Моя тітка Певна Євдокія Василівна  годувала їх, коли німець ходив напувати коня до колодязя . Вона показала солдатам як втекти. І втекли і ми не знали коли. Крім коня, у німця була корова. Тітка її доїла . Німець дуже любив молоко. Потім він ще і корову забрав.
Мій двоюрідний брат Бобир Петро Васильович зостався з пораненим конем. Вилічив і водив напувати, привів додому. Тут де не взявся німець , підняв шапку на голові у хлопця, а голова не стрижена. Сказав Партизан і застрелив.  Сусіда Карбаня Володимира вивів у двір і застрелив на очах у батьків. На Роївці жив Грицько Карбань безногий.  До війни працював об'їзчиком. Їздив верхи на коні. Сусіди видали його , мовляв , він не давав пасти худобу на межі колгоспного поля. Німці його розстріляли.
У лютому 1943 р. був наступ Радянської Армії і визволили наше село від німців. Бійці були одягнені у кожухи і взутті у биті валянки. Зразу надворі потепліло, сніг розстав, валянки намокли, і наші відступили. Мабуть був такий наказ. Це було буквально одної ночі. Наші появилися тільки у вересні 1943 р.
Коли наближався фронт, німці нас посадили на машини і повезли на передову копати окопи для них на Байрак. Роздали лопати. А з-за Байрака почали бити снаряди , то переліт, то недоліт. Це наші дали знак , щоб ми не копали. Але ми копали , бо заставляли під дулом автомата . Коли наші побачили , що можна уже сховатися в окопі, стріляли уже точніше, тобто лякали німців. Німці ховалися разом з нами. Прибігли в село німці і ми. Тоді німці вигнали всіх людей з Павленківки і Підлук і погнали на Валки, Полтаву. Якщо хтось відставав, то прикладом підганяли підзад. Діти сиділи на тачці. Якщо хтось відказувався, того розстрілювали на місці. А тут в небі закружляв наш літак. З кулемета пустив кулі по боках колони. А ми були не дурні повтікали, хто куди попав. Так ми вернулися додому з мамою і бабусею. Коли німці відступали, то кидали гранати по хатах. Так згоріла Павленківка дотла. Наближалася зима. Збудували землянку і перезимували. Працювали з мамою у колгоспі, який піднімали із руїн. А день перемоги зустріли на роботі. У Минківці відкрили бурти з картоплею для нашого колгоспу, і ми перебирали її. Тут біжить хлопець і кричить : Перемога , Перемога!
Ми всі за лопати і рушили додому. Це означає, що батько прийде з фронту додому. Жду до сьогоднішнього дня. Для мене війна не закінчилась.


Запис 2009 вересень
Матеріал по мотивам із книги "Історія вулиць села" Столярова М.Т

Рейтинг@Mail.ru